«Ми не повинні навʼязувати допомогу»: як підтримувати тих, хто пережив полон

Наталія Мельник долучилася до команди «Блакитного Птаха» у 2020 році. На той момент організація вже мала значний досвід допомоги цивільним і військовим, звільненим із полону, їхнім близьким, а також родинам зниклих безвісти.

Після початку повномасштабного вторгнення кількість людей, які потребували такої підтримки, різко зросла. Стало зрозуміло, що навіть суттєве розширення команди не дозволить самотужки охопити всі запити. Тому «Блакитний Птах» почав масштабувати не лише допомогу, а й накопичений за роки роботи досвід — навчати фахівців, які працюють із постраждалими в державних установах, соціальних службах, поліції та громадських організаціях, а також розробляти методичні матеріали.

Як допомагати людині після полону, не позбавляючи її права самостійно вирішувати за себе? Чому універсального набору допомоги не існує? З якими труднощами стикаються родини полонених і зниклих безвісти та чому для декого підтримка може тривати роками? Про це говоримо з координаторкою проєктів та програм «Блакитного Птаха» Наталією Мельник.

— Після початку повномасштабного вторгнення кількість людей, які потребують допомоги після полону, а також родин полонених і зниклих безвісти значно зросла. Як це змінило роботу «Блакитного Птаха»?

— Ми зрозуміли, що з усіма цими запитами самостійно не впораємося. Навіть якби збільшили команду удвічі чи втричі, все одно не змогли б допомогти всім. Тому вирішили активно ділитися досвідом, який організація накопичила за роки роботи.

Ми почали проводити навчання і тренінги для фахівців, які також працюють із постраждалими від війни: державних службовців, представників Національної поліції, соціальних служб, громадських організацій. Протягом 2023 року та першої половини 2024-го ми навчили понад 2000 фахівців. Для цього реалізували кілька окремих навчальних проєктів.

Особливо показовою для нас була ситуація після звільнення Харківщини. Місцеві соціальні служби самі почали звертатися до нас із проханнями провести навчання. Після деокупації вони зіткнулися з великою кількістю людей, які пережили незаконні затримання та утримання, і фахівцям потрібно було розуміти, як правильно працювати з такими людьми.

Для нас було дуже важливо, що цей запит ішов від самих фахівців. Ми могли просто оголосити про навчання на своїй сторінці — і бачили, що людям справді потрібні ці знання.

Поступово ми почали переводити наш практичний досвід і в методичні матеріали, щоб ними могли користуватися фахівці за межами організації. Наприклад, спільно з Центром психічного здоров’я та реабілітації ветеранів «Лісова поляна» ми підготували матеріали для медичних працівників, які працюють із людьми, звільненими з полону.

Окремо працювали над рекомендаціями щодо реабілітації чоловіків і хлопців, які постраждали від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.

Тобто ми зрозуміли, що в умовах такої кількості постраждалих наше завдання — не лише самим надавати допомогу, а й передавати досвід іншим фахівцям, щоб люди могли отримувати якісну підтримку у своїх громадах.

— Що сьогодні можна сказати про загальну ситуацію з людьми, які повертаються з полону? З якими проблемами вони стикаються найчастіше, зважаючи на ваш досвід роботи?

— Щоб відповісти на це питання, передусім потрібно розділити людей на кілька категорій. Якщо ми говоримо про звільнених з полону, то є ті, хто повернувся в межах офіційних обмінів, — і серед них є військові та цивільні. А є люди, які повернулися поза межами офіційних обмінів, — серед них також є і військові, і цивільні.

Якщо говорити про тих, хто повертається в межах офіційних обмінів, то перша зустріч і первинна медична допомога з боку держави організовані більш-менш добре. Люди проходять обстеження та лікування в медичних закладах, їм допомагають із відновленням документів. Також передбачена фінансова допомога — як для військових, так і для цивільних після встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок агресії проти України. Допомогу надають також місцеві громади, громадські і благодійні організації тощо.

Водночас для цивільних, звільнених поза офіційними обмінами, є важливий нюанс: подальше отримання допомоги залежить від встановлення факту позбавлення особистої свободи. Ця процедура може тривати досить довго. Зараз, наприклад, очікування розгляду заяви комісією може займати сім-вісім місяців.

Окреме питання — люди, які повернулися з полону поза межами офіційних обмінів. Для них ситуація має свою специфіку і потребує окремої розмови.

Загалом, якщо говорити про людей, звільнених у межах офіційних обмінів, первинний етап підтримки організований достатньо добре. Значно більше проблем починає виникати пізніше — коли людину зустріли, обстежили, надали першу необхідну допомогу, і відпустили до особистого життя.

Основні труднощі часто виникають уже пізніше. І це, зокрема, показало дослідження, яке ми будемо представляти. Під час опитування ми запитували людей, коли їм було найважче після звільнення з полону. І для багатьох це був не перший період одразу після повернення, а проміжок від пів року до року. Частина опитаних говорила, що найскладніший період настав через рік або навіть пізніше.

Це може свідчити про те, що спочатку навколо людини є увага, є організована допомога, але з часом її стає значно менше. Людина повертається до звичайного життя, але проблеми, з якими вона вийшла з полону, нікуди не зникають.

Це стосується, зокрема, медичної допомоги. Після звільнення людину обстежили, призначили лікування, але воно часто не завершується за кілька тижнів чи місяців. Ліки може бути потрібно приймати тривалий час, проходити додаткові обстеження. Якщо внаслідок полону виникли або загострилися хронічні захворювання, вони потребують постійного медичного спостереження та лікування.

На наступних етапах тієї організованої медичної допомоги, яку людина отримує одразу після звільнення в одному закладі, вже немає.

При цьому було б неправильно говорити, що держава взагалі не надає таким людям медичної допомоги. Вона надається, але надалі переважно на загальних підставах — так само, як іншим громадянам.

Для людей, які пережили полон і тортури, такий загальний маршрут може бути додатково травматичним. Наприклад, людині потрібно спочатку звернутися до сімейного лікаря і розповісти, що з нею сталося. Сімейний лікар дає направлення до профільних спеціалістів — кардіолога, уролога, невролога чи інших лікарів залежно від стану здоровʼя.

І далі людина приходить до кожного нового спеціаліста й знову має пояснювати свою історію. Фактично вона змушена багато разів повертатися до травматичного досвіду лише для того, щоб отримати необхідну допомогу.

Саме тому ми говоримо про важливість комплексної допомоги за принципом «єдиного вікна». За таким принципом ми працюємо в «Блакитному птаху»: в організації можна отримати психологічну, соціальну, медичну та юридичну підтримку.

Сенс такого підходу в тому, щоб людині не доводилося звертатися до пʼяти чи десяти різних організацій і щоразу заново розповідати свою історію. Вона має один раз звернутися по допомогу і далі отримати комплексний супровід відповідно до своїх потреб.

Є також так звані польові обміни військовополоненими. Фактично вони відбуваються безпосередньо в зоні бойових дій: військові домовляються між собою про обмін, після чого звільнених забирають українські військові.

Проблема полягає в тому, що в таких випадках людина, як правило, не проходить через систему належного медичного та психологічного супроводу. Немає тих гарантій, які передбачають, що після звільнення людину зустрінуть, обстежать, нададуть необхідну медичну та психологічну допомогу.

Навіть якщо військовослужбовець перебував у полоні лише декілька днів, це не означає, що він не зазнав жорстокого поводження чи катувань. Військових можуть бити й катувати вже в перші години та дні полону, зокрема намагаючись отримати від них військову інформацію. Тому допомога їм може бути необхідна незалежно від тривалості перебування в полоні.

Натомість після таких неофіційних польових обмінів військовослужбовці можуть просто повертатися до своїх військових частин, фактично не отримуючи належного супроводу з боку держави.

Ще складнішою є ситуація з цивільними особами, яких звільняють поза офіційними процедурами. Одна з найбільших проблем полягає в тому, що про багатьох із них можуть навіть не знати українські державні органи, уповноважені займатися питаннями пошуку зниклих безвісти та повернення людей з місць несвободи. Відповідно, такі люди також можуть залишатися поза системою державного обліку та необхідної допомоги.

Коли цивільну людину затримують, її рідні нерідко навіть не повідомляють про це офіційним органам. Тому що сподіваються, що людину через декілька днів відпустять. Родичі можуть боятися зайвого розголосу, вважаючи, що якщо нікуди не звертатися і не привертати уваги до ситуації, то шансів на швидке звільнення буде більше.

У результаті про затримання не повідомляють, і держава фактично не знає про таких людей. Вони залишаються поза офіційним обліком, а після неофіційного звільнення — також поза системою державного супроводу та допомоги.

Після звільнення такими людьми найчастіше опікується родина. Досить часто вони не мають можливості отримати навіть звичайну медичну допомогу в лікарні. Особливо це стосується людей, які залишаються на окупованих територіях. Після пережитих тортур вони можуть боятися звертатися до лікарні, адже там доведеться пояснювати, хто завдав їм травм. А оскільки йдеться про тих самих людей, які їх затримували та катували, постраждалі намагаються лікуватися вдома, самостійно.

Іноді вони все ж звертаються до лікарень, однак у таких випадках справжнє походження травм часто не фіксується: люди змушені називати інші причини їх виникнення.

Так само вони не можуть вчасно отримати інші види допомоги. Якщо людина перебуває на окупованій території, як це, наприклад, було на Харківщині чи Херсонщині до моменту їх звільнення від окупації, вона не має можливості звернутися навіть до «Блакитного Птаха» по медичну чи психологічну допомогу або юридичну підтримку.

У результаті такі люди тривалий час залишаються фактично без будь-якої підтримки. Наприклад, на Херсонщині після звільнення територій минув певний час, перш ніж постраждалі змогли отримати необхідну допомогу.

— Тобто, однією з найбільших проблем для людей, які пережили полон, залишається доведення факту перебування у полоні?

— Тут є два основні аспекти. Перший і найважливіший пов’язаний з особливостями Закону України про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи. Стаття 2 цього Закону визначає, на кого саме поширюється його дія.

Закон охоплює військовослужбовців і цивільних осіб. Однак серед цивільних він охоплює не всіх, кого незаконно затримували чи утримували, а лише певні категорії. Зокрема, йдеться про людей, яких затримали через їхню громадську позицію, професійну, зокрема правозахисну, діяльність або іншу діяльність, спрямовану на захист територіальної цілісності та інтересів України тощо, а також тих, кого утримували як заручників з метою змусити когось до певних дій.

Через це цивільним складніше підтвердити факт позбавлення особистої свободи. По-перше, людина має довести, що її справді затримували й утримували. Це особливо складно, якщо українські державні органи, які займаються пошуком, обміном і звільненням таких людей, раніше про неї не знали.

По-друге, людина має довести, чому саме її затримали, і підтвердити, що причина затримання відповідає критеріям, визначеним у законі.

Наприклад, окупаційні сили могли затримати людину через підозру, що вона передавала інформацію про їхні позиції чи координувала вогонь, хоча насправді людина цього не робила. У такому випадку вона може не підпадати під дію закону. І це попри те, що її незаконно утримували й вона могла пережити тортури.

Так само на окупованих територіях людей затримували, наприклад, за порушення комендантської години чи за інші «адміністративні порушення». Їх могли утримувати кілька днів, а потім відпускати. Однак такі люди також можуть не підпадати під дію цього закону.

Другий аспект полягає в тому, що про частину людей, яких незаконно утримували на окупованих територіях, українські державні органи можуть узагалі не знати. Це, зокрема, стосується тих, кого затримували, певний час утримували, а потім відпускали без офіційного обміну чи іншої процедури повернення.

В той же час, причини затримання цивільних осіб нерідко буває, що дуже складно довести. Військовослужбовці, які перебували в полоні, для встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок агресії проти України також мають надати певні документи, але отримати їх значно легше. Їх надає військова частина. Для цивільних осіб процедура встановлення факту позбавлення особистої свободи може бути досить тривалим та травматично болісним процесом.

— Чому не можна сформувати універсальний набір послуг, який однаково підходив би всім звільненим з полону, адже у всіх запити є в психологічній, юридичній, соціальній складовій?

— Допомога не може бути універсальною — вона має формуватися відповідно до потреб конкретної людини. Суть такої допомоги в тому, що ми не нав’язуємо її, а надаємо відповідно до потреб і бажань самої людини.

Ми не маємо права вирішувати за людину всі її проблеми. Але ми можемо допомагати їй вирішувати їх. І комплексна допомога, про яку ми говоримо, є обмеженою в часі. Я не кажу, що це однаковий для усіх період, так не буває через різні наслідки у кожної людини. Часто говорять про період до року, але в кожному випадку він може бути різним.

Головне, що, надаючи допомогу, ми не маємо вирішувати проблеми замість людини. Ми маємо допомагати їй вирішувати їх самостійно — відповідно до її бажань і запиту. Це і є принцип інформованої згоди. У нашій організації ми працюємо саме так: людина звертається по допомогу — ми допомагаємо, а не нав’язуємо їй те, що, на нашу думку, їй потрібно і не робимо те, що вона сама здатна зробити.

Звісно, за 11 років роботи організації ми вже розуміємо, якої допомоги найчастіше потребують люди після полону. Але навіть маючи цей досвід, ми маємо орієнтуватися насамперед на потреби конкретної людини.

Особливо це важливо для тих, хто тривалий час перебував у полоні. Для їхньої соціалізації та реабілітації набагато краще, коли вони поступово повертають собі можливість самостійно вирішувати власні проблеми, а допомога лише підтримує їх у цьому процесі.

— Чому ви вважаєте важливим, щоб людина навіть після такого важкого досвіду, як полон, частину питань вирішувала самостійно? Чому це важливо для її відновлення?

— За 11 років роботи ми надали підтримку понад 6500 людям. Це і звільнені з полону, і їхні родини, і родини зниклих безвісти.

Якщо ми говоримо про людину, яка тривалий час перебувала в полоні, то для того, щоб вижити в таких умовах, їй часто доводиться абстрагуватися від власних бажань і потреб. У полоні вони не мають значення. Людина фактично втрачає можливість самостійно вирішувати, що їй робити, а проявляти ініціативу може бути небезпечно.

Щоб вижити й зберегти більш-менш нормальний фізичний і психологічний стан, людина змушена підкорятися: робити те, що їй наказують, не проявляти ініціативи, відсторонюватися від власних бажань і того, що з нею відбувається. Це також може бути реакцією на травматичний досвід.

Тому після звільнення важливо поступово повертати людині можливість самій ухвалювати рішення. Для повернення до вільного життя їй потрібно знову вчитися брати відповідальність за себе, розуміти й висловлювати власні бажання, говорити «ні», відмовлятися від того, чого вона не хоче, проявляти ініціативу.

Саме тому важливо не вирішувати все за людину після її звільнення, а підтримувати її в тому, щоб вона поступово повертала собі самостійність і можливість керувати власним життям.

Наші психологи якраз допомагають людині зрозуміти, що вона може робити сама, чого вона хоче, а чого ні. Людина може їсти те, що хоче, а може відмовитися. Може піти до психолога, а може не піти. Тобто важливо повертати їй можливість вибирати.

Насправді багато людей звертаються до нашої організації по психологічну допомогу лише через рік або навіть два після звільнення з полону. І це нормально. Саме в цей момент людина може бути готова до такої допомоги, це її рішення і її бажання. Не потрібно змушувати її звертатися раніше, адже психологічна допомога навряд чи буде ефективною, якщо сама людина ще не готова її прийняти.

Цього потрібно навчати й родини. Близькі та друзі після повернення людини з полону часто намагаються надмірно її оберігати, вирішувати щось за неї. Але насправді важливо дати звільненій людині свободу вибору: можливість самій ухвалювати рішення, говорити про свої бажання, діяти. Водночас, звісно, потрібно залишатися поруч і допомагати там, де ця допомога справді потрібна.

Особливо це стосується людей, які провели в полоні багато років. Наприклад, тих, кого утримували в Донецьку чи Луганську ще до повномасштабного вторгнення. Після звільнення вони можуть не знати багатьох звичних для нас речей, тому що за час їхньої відсутності повсякденне життя суттєво змінилося.

Людина може не знати, як зараз купити квиток на громадський транспорт чи скористатися QR-кодом, як працюють сучасні платіжні системи. Вона може не знати, що потрібно укласти декларацію із сімейним лікарем. Дехто досі запитує, наприклад, про паспортний стіл, хоча такої установи вже немає. І таких побутових речей насправді дуже багато.

Звичайно, усе це потрібно пояснювати й допомагати людині адаптуватися. Але важливо допомагати тоді, коли вона цього потребує і просить про це. Якщо ж у людини є сили й ресурс самостійно розібратися з певним питанням, потрібно дати їй таку можливість. Тому що це також частина відновлення — поступове повернення контролю над власним життям.

Крім повернення контролю над власним життям, це дає людині можливість поступово зміщувати фокус із пережитої травми на конкретні повсякденні справи й завдання. Не лише зосереджуватися на тому, що з нею сталося, а знову вирішувати побутові питання, ухвалювати рішення, планувати свої дії. Це також допомагає повертатися до звичного, самостійного життя.

Саме тому комплексна допомога не має тривати безкінечно. Вона повинна мати певний термін, але для кожної людини він буде різним. Комусь достатньо пів року підтримки, комусь потрібен рік чи більше. Тут не можна встановити один термін для всіх.

Це залежить від багатьох обставин: стану самої людини, її потреб, а також від того, чи є поруч родина, друзі або знайомі, які можуть її підтримати.

Так само не кожній людині після полону обов’язково потрібна психологічна допомога. Дехто може впоратися з цими викликами самостійно або за підтримки близьких і друзів. Тому важливо не виходити з припущення, що всім потрібен однаковий набір послуг, а дивитися на потреби та ресурси конкретної людини.

І важливо завжди думати про те, як людина житиме після завершення нашої підтримки. Чи зможе вона самостійно вирішувати свої питання, чи матиме доступ до необхідних послуг і підтримки? Саме тому ми намагаємося не замінювати собою державу, а допомагати там, де держава з певних причин не може надати необхідної підтримки. Наша мета — не зробити людину залежною від допомоги організації, а підтримати її так, щоб надалі вона могла самостійно користуватися доступними можливостями й вирішувати свої питання.

— Що входить у комплексну допомогу, яку надає «Блакитний птах»? І як відбувається робота вашої команди?

— Зазвичай люди звертаються до нас по якийсь один вид допомоги: юридичну консультацію, психологічну підтримку або, наприклад, допомогу з лікуванням. На першому етапі ми надаємо саме ту допомогу, по яку людина звернулася.

Але поступово, у процесі спілкування, коли між людиною та організацією виникає довіра, можуть проявлятися й інші потреби, про які спочатку людина не говорила або ще не була готова говорити. Наприклад, згодом вона може погодитися поїхати на реабілітацію або звернутися по психологічну допомогу, хоча спочатку такого запиту не мала.

Буває і навпаки: людина приходить саме по психологічну допомогу, але під час консультацій з’ясовується, що в неї є низка юридичних чи інших проблем, з якими організація також може допомогти.

Тобто потреби людини не завжди можна визначити одразу. Часто вони проявляються поступово, у процесі спілкування та формування довіри. І тоді до одного виду допомоги можуть додаватися інші, якщо сама людина цього потребує і погоджується їх отримувати.

До психологічної допомоги також потрібно ставитися дуже відповідально. Важливо, щоб із людьми, які пережили полон і тортури, працювали фахівці, які володіють травмофокусованими методами та мають відповідну підготовку і сертифікацію. Підготовка таких фахівців потребує значних ресурсів, адже навчання цим методам досить дороге. Тому в нашій організації ми тривалий час працювали над тим, щоб наші психологи пройшли відповідне навчання та опанували необхідні методики.

— «Блакитний Птах» допомагає також рідним звільнених з полону і родинам зниклих безвісти. Якщо говорити саме про родини, у чому особливість роботи з ними? З якими потребами та запитами вони найчастіше до вас звертаються?

— Родини військовополонених, звільнених із полону та зниклих безвісти мають як схожі, так і різні проблеми. Серед спільних — тривога, депресивні стани, постійне напруження, нерозуміння того, що відбувається з рідною людиною і що робити далі.

Водночас потреби цих родин можуть суттєво відрізнятися. Тому важливо розділяти ситуації, коли людина досі перебуває в полоні, коли вона зникла безвісти і коли вже повернулася з полону.

Наприклад, якщо родина щойно дізналася, що її рідну людину затримали на окупованій території або військовий потрапив у полон, на першому етапі ми допомагаємо правильно зафіксувати цей факт і звернутися до всіх необхідних інстанцій. Це важливо, щоб українські органи, які займаються пошуком і звільненням людей, знали, що конкретна людина перебуває або може перебувати в полоні.

Ми допомагаємо родині підготувати й подати необхідні заяви, звернутися до поліції, Об'эднаного центру при СБУ, Координаційного штабу, Міжнародного комітету Червоного Хреста та інших відповідних органів і організацій.

Далі, якщо людина цього потребує і погоджується на таку допомогу, ми надаємо психологічну підтримку. Адже родина може місяцями або навіть роками жити в умовах невизначеності, не розуміючи, що відбувається з близькою людиною і коли вона повернеться.

— Чому важливо підтримувати родини людей, які перебувають у полоні або зникли безвісти? Які ризики виникають, коли родина тривалий час залишається сам на сам із цією ситуацією?

— Передусім ми навіть не можемо повною мірою уявити, що переживають ці люди. Невизначеність дуже важко впливає на психіку. Родини постійно живуть у стресі, тому що не знають, що відбувається з їхніми рідними, де вони перебувають, у якому вони стані. Але, крім безпосередньої підтримки цих людей, я бачу ще одну важливу проблему. Коли люди шукають інформацію про своїх рідних, вони часто потрапляють у російські Telegram-канали та інші інформаційні ресурси. І там вони стають дуже вразливими до інформаційно-психологічного впливу.

Людина в цей момент перебуває в дуже вразливому стані, вона схвильована, налякана, вона шукає будь-яку інформацію про близького і готова хапатися за будь-яку можливість щось дізнатися. І саме на цей стан розрахований такий вплив. Родинам можуть розповідати, що їхніх рідних «відправили на м’ясо» українські командири, що військових не готували, що людей примусово мобілізують, що українська влада не хоче миру або не хоче повертати полонених. Тобто використовують теми, які можуть ще більше посилити страх, розпач і недовіру.

Наприклад, час від часу з’являються списки полонених із твердженнями, що росія нібито готова їх повернути, але Україна їх «не забирає». І родина, яка роками чекає на близьку людину, може бути особливо вразливою до таких повідомлень.

Бувають й інші ситуації. Наприклад, публікують списки полонених, часто з одного регіону, і стверджують, що ці люди нібито не мають номерів телефонів своїх рідних, тому родичі мають самі вийти на зв’язок. Але існує офіційний спосіб повідомити родину про перебування людини в полоні — передати відповідну інформацію через Міжнародний комітет Червоного Хреста. Тому важливо критично ставитися до того, навіщо такі списки публікують і чому намагаються отримати контакти родичів.

Саме тому підтримка родин — це не лише психологічна чи юридична допомога. Важливо також допомагати їм орієнтуватися в інформації, пояснювати, яким джерелам можна довіряти, а до яких варто ставитися критично. І час від часу повертати до базового розуміння ситуації: першопричина того, що їхня рідна людина зникла або потрапила в полон, — російська агресія проти України.

— Якщо говорити про потреби, які сьогодні найскладніше закрити, що для «Блакитного Птаха» залишається найбільшим викликом?

— Напевно, найбільш незакрита потреба для мене сьогодні — це підтримка родин зниклих безвісти. Насамперед через дуже велику кількість звернень. На першому етапі таким родинам потрібна юридична допомога: зрозуміти, куди звертатися, підготувати й подати всі необхідні заяви. Але потім дуже важливою стає психологічна підтримка.

І тут ми стикаємося одразу з кількома проблемами. По-перше, в нашій організації працюють лише шість психологів, а звернень від родин зниклих безвісти дуже багато. Ми просто не можемо охопити всіх людей, які потребують підтримки.

По-друге, саме цим родинам психологічна допомога часто потрібна протягом дуже тривалого часу. Якщо ми говоримо про людину, яка повернулася з полону, то можемо бачити певну динаміку: її стан поступово покращується, і через певний час кількість консультацій можна зменшувати. Із родинами зниклих безвісти все інакше. Вони можуть жити в невизначеності роками. Біль нікуди не зникає, і не можна сказати, що з кожним роком їм обов’язково стає легше.

Крім того, частина родин зниклих безвісти з часом дізнається про загибель близької людини, наприклад, після того, як знаходять та ідентифікують тіло за допомогою ДНК. І тоді родині потрібна вже інша психологічна підтримка — допомога в переживанні втрати.

Але тут виникає ще одна проблема: наші проєкти передбачають допомогу родинам зниклих безвісти, але не завжди охоплюють родини загиблих. І це дуже складна ситуація, зокрема й морально. Ми працювали з людиною, підтримували її, поки вона шукала близького, а після звістки про його загибель формально можемо вже не мати можливості продовжувати цю допомогу.

Наші психологи нерідко продовжують працювати з такими людьми як волонтери, тому що просто залишити людину в момент, коли вона дізналася про загибель близького, неможливо.

Тому, виходячи з наших реалій, ми вже думаємо про те, що підтримка має охоплювати не лише родини полонених і зниклих безвісти, а й родини загиблих. Потреба в такій допомозі дуже велика, але зараз значну частину цих запитів ми просто не можемо покрити через брак ресурсів.

— Що відбувається, коли до вас звертається людина, яка потребує допомоги, але всі психологи, юристи чи соціальні працівники на цей момент уже перевантажені? Як ви визначаєте, кому допомагати першочергово?

— Якщо людина належить до категорій, з якими ми працюємо, ми намагаємося не відмовляти. Якщо на цей момент жоден із фахівців не може взяти нову людину, ми вносимо її до листа очікування. Коли у психолога чи іншого фахівця з’являється можливість взяти нового клієнта, він звертається до цього списку.

Водночас до нас досить часто звертаються люди, які формально не належать до категорій, передбачених конкретним проєктом. Наприклад, родини поранених або загиблих — як цивільних, так і військових. Ми пояснюємо, з якими категоріями працюємо, але відмовити людині, яка потребує допомоги, насправді дуже складно. Тому, якщо навантаження наших психологів, юристів і соціальних працівників дозволяє, ми намагаємося допомогти. Також пепенаправляємо до інших профільних організацій.

Можливості залежать і від умов конкретного проєкту. У нас були проєкти, які дозволяли працювати із ширшим колом людей, наприклад, із постраждалими від війни або міжнародних злочинів. У межах таких проєктів ми могли підтримувати й тих, хто не належить до наших основних категорій. Це важливо, зокрема, коли родина зниклого безвісти дізнається про загибель близької людини. Якщо умови проєкту дозволяють, ми можемо продовжити надавати їй підтримку.

— А як ви працюєте з людьми, які одночасно належать до кількох категорій постраждалих?

— Насправді таких випадків досить багато. Досвід однієї людини може поєднувати одразу кілька різних наслідків війни. Наприклад, людина перебувала в полоні, за цей час загинув хтось із її близьких, її будинок зруйнували, і після звільнення вона переїхала й стала внутрішньо переміщеною особою. Крім того, вона могла пережити й інші злочини, зокрема сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Тому іноді просто неможливо визначити людину через якусь одну категорію. І це не поодинокі випадки.

Так само не можна встановити один термін підтримки для всіх. Ми не можемо сказати, що кожній людині достатньо, наприклад, року допомоги. Тривалість залежить від її стану та наслідків пережитого.

За досвідом нашої організації, близько 10% людей, з якими ми працюємо, мають настільки серйозні фізичні чи психологічні наслідки, що потребують довгострокової підтримки. Якщо людині така допомога потрібна протягом кількох років, ми продовжуємо з нею працювати. Але я не можу переносити ці 10% на всіх постраждалих — це показник саме з досвіду нашої організації.

Саме тому в наших адвокаційних кампаніях ми постійно наголошуємо, що державна система підтримки має враховувати різні потреби людей. Для когось достатньо допомоги протягом кількох місяців чи року, але є люди, яким потрібна довгострокова підтримка — протягом багатьох років, а в окремих випадках, можливо, і протягом усього життя.

— А як зрозуміти, коли людині справді потрібна багаторічна підтримка, і коли вона вже може поступово вирішувати свої питання самостійно?

— Насамперед ми дивимося на фізичний і психологічний стан людини. Якщо йдеться про проблеми зі здоров’ям, є діагнози, медичні висновки та призначення лікарів. Наприклад, ліки ми купуємо лише за призначенням лікаря. З медичних документів також можна зрозуміти, наскільки стан людини впливає на її повсякденне життя, чи може вона працювати та самостійно себе забезпечувати.

Так само і з психологічним станом. У нас працюють досвідчені психологи, які розуміють наслідки полону й тортур і можуть оцінити, наскільки людина вже здатна справлятися самостійно, а наскільки ще потребує постійної підтримки.

Тобто ми не визначаємо тривалість допомоги формально: минув рік — і підтримка закінчилася. Ми виходимо зі стану та потреб конкретної людини. І зазвичай можна побачити, кому справді потрібна довгострокова допомога, а хто вже має достатньо ресурсу, щоб поступово рухатися далі самостійно.

— Чи є географічні обмеження у вашій роботі? Ви допомагаєте людям з усієї України чи переважно працюєте з окремими регіонами?

— Ми допомагаємо людям з усіх регіонів України незалежно від того, де вони зараз живуть. До нас також звертаються українці, які після пережитого виїхали за кордон.

За кордоном найчастіше звертаються по психологічну допомогу. Люди розповідають, що їм складно знайти психолога, який розуміє саме український контекст і досвід війни. І справа не завжди в мовному бар’єрі. Навіть серед фахівців, які працюють з українською діаспорою, може не вистачати розуміння досвіду людей, для яких війна почалася не у 2022 році, а ще у 2014-му.

Водночас у різних регіонах України рівень обізнаності про нашу організацію відрізняється. Наприклад, у Київській, Харківській, Запорізькій, Херсонській, Миколаївській та Одеській областях про нас знають більше. Ми вже допомогли там багатьом людям, і часто самі постраждалі рекомендують іншим звертатися до нас.

В інших областях про можливості «Блакитного Птаха» знали менше, тому звідти ми отримували менше звернень. Завдяки одному з наших партнерських проєктів нам вдалося активніше налагодити зв’язки з такими регіонами та розширити доступ до нашої допомоги для людей, які там живуть. Нещодавно одним із наших партнерів став фонд Східна Європа. Проєкт, який ми реалізуємо в межах цієї співпраці, допоміг нам активніше працювати в регіонах, звідки раніше надходило менше звернень. Завдяки цьому проєкту нам вдалося налагодити зв’язки з людьми та спільнотами в цих областях і зробити нашу допомогу доступнішою для постраждалих, які там живуть.

— Наталю, що особисто вам дає сили продовжувати цю роботу? Адже вона дуже емоційно складна: ви щодня стикаєтеся з людським болем, невизначеністю, важкими переживаннями. Що допомагає вам не зупинятися?

— Та які сили — я теж психую. Але насправді дуже допомагає бачити, як змінюється людина після того, як отримує підтримку. Ти бачиш її, коли вона тільки звертається до нас, а потім зустрічаєш через пів року чи рік — і це вже зовсім інша людина. У неї з’являються плани на майбутнє, мрії, вона хоче щось робити, чогось досягає. І це справді дуже підтримує.

Звісно, важлива і вдячність людей. Наприклад, нещодавно три організації, які об’єднують постраждалих, проводили дослідження і запросили мене на його презентацію. Я сиділа за круглим столом і постійно чула: «Дякую, “Блакитний Птах”, ви допомогли мені із зубами», «Дякую за психологічну підтримку», «Дякую, що допомогли підготувати заяву для встановлення факту позбавлення особистої свободи», «Дякую, що, поки я був у полоні, ви підтримували мою родину». Я сиділа й чула ці «дякую, дякую, дякую». І це насправді було дуже цінно.

Я б, звичайно, хотіла колись перестати займатися цією роботою. Але не тому, що вона мені не подобається, а тому, що хотіла б, щоб просто не залишилося людей, які потребують такої допомоги, — людей, які пережили полон і тортури.

Я, наприклад, могла б навчати дітей фінансової грамотності. Вважаю, що її взагалі потрібно викладати ще з початкової школи. Я б із задоволенням займалася чимось таким. Але для цього спочатку хотілося б, щоб більше не було людей, які переживають полон і тортури.

І навіть якщо уявити, що війна закінчиться сьогодні й нових постраждалих більше не буде, я розумію, що роботи нам вистачить щонайменше ще на п’ять років.

Матеріал підготовлений ГО «Блакитний птах» у межах проєкту «Комплексна психосоціальна реабілітація людей, які пережили полон» за підтримки програми «Спроможні та сильні», яку впроваджує Фонд Східна Європа за сприяння Embassy of Switzerland in Ukraine / Посольство Швейцарії в Україні.

Думки, викладені в цьому матеріалі, не обов’язково відображають позицію Фонду Східна Європа та Посольства Швейцарії в Україні.

#capableandresistant, #спроможнітасильні